«Віночок слов’янських культур на озері Селігер»

«Сонцесяйна ти, Україно рай,

веселковий край...»

К.Марійчук

     Коли на небі сонце, то не дуже і хочеться на нього дивитись – є і є собі. Сяє і сяє...

А коли його немає, то завжди дивишся в небо, туди, звідки раніше світило сонце, і шукаєш інші джерела  світла – зорі.

І в темну ніч, коли зірок на небі небагато, то кожна із них здається найріднішою, наймилішою.

А коли вони збираються разом, то наче осяюють одна одну і навколишне своїм світлом – відголоском того Сонця, якого ми всі вірнії діти.

Діти країни, в якій не всі народились, не всі бували.

Але ж не треба побувати на блакитному небі для того, аби дивитись та захоплюватись ним! Як і не обов’язково щодня мружачи очі дивитись на золоте сонце, аби грітися в його промінях...

     Кажуть, що там, де лине твоя мова, там твоя країна.

Вірно люди кажуть.

А я би ще додав, що в місці, де збираеться багато сяючих зірочок, там і сонце наче є...

І наче єдина родина, розкинута по всіх усюдах.

З’їхались люди на чудову щорічну подію, на фестиваль «Віночок слов‘янських культур на озері Селігер».

Мені дуже хотілось приїхати разом зі всіма, бути з самого початку...

Та не склалось – життя керується (на жаль!) не тими законами, які  рухають серце...

Але таки приїхав – і це головне.

Сім годин в автобусі, зупинка в сумнославентому місті Ржев (зупинок було чимало, але ця мені запам'яталась особливо) .... і ось я вже в Осташкові.

Але і його роздивитись не зумів – бо хутчіш  до пункту, в якому промінями зібралися з різних куточків світу українці і не тільки. Гуртами і поодинці.

І одиноке на дорозі таксі вже везе мене до цього місця.

А там!...

Всі свої!

Когось знаю, з кимось пов’язані давні приємні спогади, а з кимось ще тільки маю зав’язати знайомста, і я певен, що то будуть дружні стосунки.

Бо в таком у місці не може бути інакше.

Та спочатку шукаю пані Томашевську Наталю Петрівну – організатора цього чудового трьохденного дійства, докласти про своє прибуття, та отримати інформацію, як далі діяти.

А дія далі предстоїть цікава – бо вже всі готові до круглого столу, де мають обоговорюватись шляхи єднання слов’янських народів! Стіл мав початись ще кілька годин тому, та всі очікували на мене, отож треба хутчіш шукати Артура Татарченко ( він таки зумів ще вчора прибути), кинути речі до нього в палатку – і на місце збору!

Та я вже казав, що тут було чимало настільки старих знайомих, що вже стали наче рідними!

-         Сідай синку їсти!

-         Дякую, та треба йти до круглого столу!

-         Без тебе не почнуть, а їсти треба, сідай.

Від таких слів прокидаеться  таке солодке родинне відчуття в середині! Ну, і апетит звісно.

Налили мені гарячого запашного борщу, і відчув себе наче під грушкою в бабки на Вінничині...

Отак рідні речі міняють відчуття простору, і ось я вже наче дійсно в селі... а разом із цим і нібито час сповільнився, і за зовсім короткий період встигаю не тільки попоїсти, а ще й пірнути в прохолоджуючу воду озера. І стало вже зовсім добре!

А коли тобі добре, то і добрі справи треба робити.

А круглий стіл, ще й за такою тематикою – що ще може бути краще?

І почали....

Розмова була насичена та цікава.

А ж дійсно, в наш час, в час глобального світу, коли інтернет поєднує всіх та все, все ще стоїть питання взаєморозуміння не тільки між різними але і між рідними...

Але якщо є бажання порозумітись – то ніякі перепони не можуть завадити. Ні кордони ( а що кордони – сів та поїхав!), ні мова (коли є бажання – то дуже добре розуміеш українську мову, кажуть ті що побували в Україні)....

Думок так багато, вражень ще більше, і я запитую у товаришів по круглому столу, хто може взяти на себе працю тезісно записати спільні думки та пропозиції.

Гарна дівчина зголосилася, і діло пішло ще краще.

Ось ці тези:

1.    Територія, кордони – при бажанні та не таких вже і великих зусиллях майже непомітні. Проблема лише в матеріальних витратах на дорогу.

2.    Мова – взагалі не проблема, особливо при культурному спілкуванні, коли іде обмін культурними багатствами.

3.    ЗМІ як негативний фактор, що працюе на роз*єднання слов*янських ( і не тільки) народів.

4.    Всі слов*янські язики важливі, і бажано обов*язково знати хоча б декілька слів, речень на мові тої країни, яку збираєшся відвідати.

5.    Всі культури мають спільні риси, і не тільки слов*янські. Так, вся європейька культура наслідує традиції греко-римської культури.

6.    На жаль, їснує гостра проблема неуважності і неповажності не тільки до інших націй, але і до своєї. Необхідно бути толерантним патріотом.

7.    Навязанність та надуманість проблем українсько – російських відносин. А на людському рівні люди завжди знайдуть спільну мову.

8.    Переписування підручників історії в угоду сучасним вимогам. Необхідно вивчати свою історію та історію інших народів. Пробудити інтерес до цього питання треба через ЗМІ та Інтернет.

9.    Культура та спорт як об’єднуючий фактор.

10.          Практична робота: обмін контактами та подальше спілкування одне з одним.

А за для обміну контактами я пустив по колу зарання підготовлений «Листок дружби» де кожен міг написати хто він, звідки та як із ним зв’язатися.

Після круглого столу пішов знайомитись з людьми.

Одим з перших хотілось познайомитись з лицарем, -  Ярославом.

Все шукав очима ще одного Ярослава, та його все не було, і я вже засмутився – не приїхав...

Та нові знайомства захопили мене і понесли, і ось я вже в шатрові в 

Лицарів, і розмова йде про історію та культуру, про пісні і природу.

А коли ти на природі, ще й коли тобі добре, то і час несеться так хутко!...

Є пісні що треба співати швидко, є такі, що повільно. Бувають пісні прощальні, а є і вітальні. Одна так і називається  «Вітаємо»

Ось її ми і проспівали гуртом – члени Української Хорової капели м. Москви та Українського молодіжного театру.

Про що я і сказав пару слів перед нашим виступом.

А так, як пісня – це діамант, то ми і обгорнули її в два вірша, розпочав Артур, а я завершив.

А потім вже і Юрій Іванович Карпов заспівав – наче душу розгорнув.

Та там всі душу розгорнули, всі показали свое єство і свою наснагу. Свою любов та відвертість почуттів.

Хто співом, а хто танцем, хто добрим словом, а хто просто привітною посмішкою.

І всі хто тут був, були учасниками одного дійства, де вже немає глядачів та виконавців, де всі – одно. В такій атмосфері дуже легко підспівувати та підтанцьовувати. Чи не це є найвищим виявленням поваги та вдячності до організаторів?

А коли по офіційному завершені концерту дійство продовжуються, – це справжне диво.

І ось вже лунае українська пісня, дружнім вечірнім хором.

І немає тут вже ні окремих колективів, ні окремих солістів... всі рівні, всі єдині.

І навіть ті, що знаходяться не в цьому колі ( чим не справжнісенький круглий стіл?), лишаються часткою спільної єдності.

Бо єднання в словах – залишається на словах, а єднання в серцях, залишається в серцях.

І неважливо звідки ти і куди підеш завтра. Сьогодні ти тут, а значить свій. Рідний.

Як свого мене прийняли лицарі до свого шатра, посадили біля костра...

І почалась повільна,  як вода в озері Селігер, та така ж прозора та відверта розмова.

Про життя та про події. Про історії давно минулих часів, коли справжні чоловіки боролися за серця своїх коханих жінок, про часи, коли люди були ближче до Бога і Богів...

Лунали пісні. Бринчала гітара а вірші чіпляли якісь такі струни душі, які, здається, прокидаються лише в нічний час...

Або після важкої праці, наче після нелегкого бою... та чого ж це наче?

Перед цим же ж і був справжнісенький бій!

Після концерту, як тільки стемніло, палаючі стріли метнулися в небо – так колись летіли стріли при штурм замка.

А потім був бій, були переможці і переможені.

Та зараз всі тут.

А значить, завтра буде новий день, і він подарує нам нові промені сонця...

... сонця в палатці, звісно, не видко, про те не почути слова «Ідіть їсти!» не можливо!

Хутчіш окунутися та до столу, а там!

Каша на сгущенці – ніколи до цього такого не їв, надовго запам’ятаю...

Взагалі, в мому серцю залишаться сонячним зайчиком ці дні і ця ніч. Ці співи і ці танці. Як ми вчились танцювати сальсу і як водили хороводи. Як купалися  і в воді знайомились і зустрічали старих знайомих та друзів... Отак пливу я собі, нікого як то говорять, не чіпаю, раптом хтось мене кличе. Підпливаю – Ярослав! Той самий, що знаємся давно, що я його шукав – таки приїхав!..

Та як би не було радісно від зустрічей та як би не було тепло від дружніх обійм, та сонце завершує свій біг, заходить за обрій і зорі розбігаються по нічному небі.

Так і ми всі розбіглись по усіх усюдах, та кожен з нас за цей короткий період фестивалю збагатів – на тепло золотого сонця та читоту блакитного неба.

                          Керівник УМК,

                                                       Ярослав Копельчук