Всі ми, люди – діти однієї планети.

Всі ми – живемо на Землі.

І все, що на ній коїться, торкається та стосується кожного із нас.

І того, хто живе поряд із місцем подій, і того, хто живе далеко і думає, що якщо «моя хата з краю», то мене обмине чуже лихо.

Не обмине. Бо лихо не має національно - територіальної прив‘язки. Якщо погано одній нації, одній людині, то це стосується кожної людини.

Як в сім‘ї – коли погано дитині, мамі болить ще сильніше, а коли погано жінці, то чоловік бере на себе її роботу. Та чому як? Ми ж і є – одна сім‘я, всі люди світу – рідні, і всі ми діти одного Бога, як би ми його не називали. Та і в сім‘ї любій, подивіться, хіба ж всі однаково звертаються до господаря? Жінка зве його чоловіком, по імені, діти називають татом, батьком, папою, а дядько називає його братом. І навіть ім‘я його всі говорять по своєму.

В цьому є якась інтимність, таке собі панібратство інколи, а інколи – надто  поважність.

Але так чи інакше, всі члени однієї сім‘ї мають підтримувати одне одного, особливо в годину нещасть та лиха.

Таке лихо прийшло до хати члена нашої вселюдської сім‘ї.

До Японії.

Всі знають що там сталося та продовжує коїтись. Хто з телебачення, хто з преси, хто від інших людей – це тільки підкреслює наш взаємозв‘язок, нашу всесвітню взаємозалежність та те, що немає «хати з краю» всі хати так чи інакше, в той чи інший період опиняються в центрі. Зараз на Землі, цьому нашому не такому вже і великому «селі»  кілька хат в опинилися  центрі. І одна із них –це Японія. І мешканці цієї хати потребують підтримки та небайдужості всіх своїх сусідів.

Та всі ми різні, і сусіди, звісно, різні. Але ближче всього ті, хто пережив таке саме чи подібне лихо.

Такими країнами братами по нещастю є Японія та Україна.

Ці дві країни зазнали горя та наслідків атомної загрози…

Ні, не тільки вони, бо ж ми всі живемо поруч, але саме в цих двох хатах сталося те, що сталося…

Тому ми, Українське Молодіжне Братство провели акцію. Аби показати японським людям своє відношення, аби виявити свою співпричасність.

З самого дитинства я вмію і роблю журавликів. Паперових. Це перша річ, якої я навчився самотужки. Навіть брат мій цю справу покинув, а я ні.

Але ніколи не думав, що це вміння може статися в нагоді при таких трагічних обставинах…

Якщо  зробити 1000 паперових журавликів, то виконається твоє бажання. І ми їх зробили. Аби виконалось наше бажання – і в Японії настав лад та спокій. Ми зробили їх за тих, хто зараз бореться із лихом там, на островах. За тих, хто вже ніколи не зробить свого журавлика…

Ми нанизали їх на нитку – вийшло кілька «гірлянд», та віднесли їх до посольства Японії. А ще – проспівали пісню про журавлика та Садако Сасаки, маленьку дівчинку, яка постраждала від радіації, і теж робила журавликів з паперу, аби здійснилось її бажання і вона вижила…

Віра сильніше за все.

І ми, українське молодіжне братство призиваємо всіх людей Землі – єднаймося! Єднаймося в біді і радості, в лихові та нещасті.

А для цього нам не завадять ніякі кордони – ні людські, ні мовні, ні територіальні чи культурні.

Бо як мати серцем чує, що дитина в біді, так і кожна людина відчуває, що хтось за неї вболіває, що чиєсь серце б‘ється сильніше та швидше при думці про нього.  Про тих, хто в біді, про тих, кому потрібна допомога.

Тож підтримаємо їх разом! Хто думкою, хто молитвою, хто словом, а хто піснею.

Головне – не пройти мимо. Головне – не залишити сам на сам із бідою того, хто в біді.

Біда одна. На всіх. А нас он як багато!

І якщо кожан із нас словом, чи думкою, справою чи молитвою підтримає тих, хто бореться із бідою. То біда не вистоїть проти нас всіх.

Вона зникне.

А ми залишимось – дітьми одного Бога, жителями однієї Планети, членами однієї Родини…

Керівник Українського Молодіжного Клубу ( м. Москва),

                 Копельчук Ярослав

Руководитель Украинского Молодежного Клуба (г. Москва),Копельчук Я.С.